В 1942 году перед началом немецкой оккупации Воронежа Матрона Поликарповна вместе со своей семьёй была вынуждена покинуть город. Верующая женщина взяла с собой самое дорогое: литографическую икону Божией Матери «Всех скорбящих Радость». Беженцы шли долго пешком, когда стемнело, и уже не было сил, чтобы двигаться дальше - остановились в одном из заброшенных деревенских домов у самой линии фронта. Внуки плакали от голода, но накормить их было нечем. Матрона Поликарповна встала на колени перед образом Царицы Небесной и стала слезно молиться.
Участковый милиционер, проходивший недалеко от дома, в котором остановились беженцы, заметив над крышей дома «огненный столп», быстро вбежал в дом. Он собирался схватить предателя, подающего сигнал врагу, но нашёл там молящуюся женщину, лицо которой сияло. Милиционер был крайне удивлён, постояв с минуту, он тихо вышёл.
А горячая молитва верующей женщины была услышана – милостивые люди вскоре принесли беженцам распаренный овес и квашеную капусту. Сама Матрона Поликарповна, вспоминая об этом, говорила: «Молитва, приносимая от чистого сердца, проходит сквозь небеса прямо к Престолу Божиему».
Матрона Поликарповна очень почитала Царицу Небесную и часто повторяла: «Как же Матерь Божия всех нас любит!» «Никогда не надо отчаиваться. Надо иметь надежду, и Матерь Божия нас не оставит». Она особенно часто читала молитву: «Все упование мое на Тя возлагаю, Мати Божия, сохрани мя под кровом Твоим».
Когда семья Белоусовых уже жила в Мичуринске Матрона Поликарповна приняла тайное пострижение в мантию, а затем и великий ангельский образ. (Событие из жизни схимонахини Серафимы (Белоусовой, 1890-1966))
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
